Гучні оплески

Ми вже згадували, як 10 років тому національна збірна України на чолі з Василем Іванчуком і Русланом Пономарьовим на командному чемпіонаті світу, здобувши в останньому турі яскраву перемогу над лідером турніру — збірною Росії, виграла золоті медалі.

Але той «золотий рік» для шахової України цим тріумфом не обмежився! Він завершився якраз 10 років тому — 14 грудня 2001 року, — коли в Москві, у державному Кремлівському палаці, де проходив за нокаут-системою особистий чемпіонат світу-2001/2002, бурхливими оплесками понад тисяча глядачів вітала 32-річного Василя Іванчука і 18-річного Руслана Пономарьова.

Адже в хвилюючих матчах, які проходили за принципом — «пан або пропав», українці «нокаутували» всіх своїх суперників і відтак стали фіналістами чемпіонату, котрим належать, зігравши між собою на початку наступного року заключний матч, вирішити долю золотої та срібної медалей. Тож і чемпіоном, і віце-чемпіоном світу з шахів неодмінно ставали українські гросмейстери. А всі інші учасники — позаду.

Згадуючи також і командний чемпіонат світу-2001, вся шахова преса відтак відзначала: це був «Золотий рік України», або просто — «Український рік». Водночас, підкреслювала, що коли після розвалу СРСР стали виступати шахісти під державним прапором Російської Федерації, вони стали гегемонами в королівстві «мудрої гри». І раптом — подвійна поразка від гросмейстерів Незалежної України, котрі досі виступали максимум у ролі переслідувачів РФ (яка, здавалося, надовго перейняла естафету гегемонії в світових шахах від СРСР).

Що передувало цьому злету наших земляків на світові шахові вершини? Згадаймо деякі попередні події.

Шлях до гегемонії

13-й чемпіон світу (з 1985 року) Гаррі Каспаров, родом з Баку, під час розвалу СРСР переїхав у Москву і відтак став (і залишається) представником Російської шахової федерації (РШФ). Після його конфлікту з Міжнародною федерацією шахів (ФІДЕ), що стався 1993 року, вона позбавила його корони і стала проводити офіційні змагання за неї без його участі. Їх відтак почали офіційно іменувати «чемпіонатами світу ФІДЕ» (або також — «чемпіонатами світу за версією ФІДЕ»). І в них також, і без участі Каспарова, переможцями тривалий період виходили лише шахісти Росії — Анатолій Карпов (з 1993 по 1998 роки) і Олександр Халіфман (1999-го).

Водночас, Каспаров захищав свій титул у змаганнях під егідою новоствореної Професіональної шахової асоціації (ПША).

Ці турніри стали іменувати неофіційними «класичними» чемпіонатами світу. Каспаров їх вигравав, перемігши в фінальних матчах англійця Найджела Шорта (1993 р.) і Віші Ананда з Індії (1995 р.).

Отже, шахісти Росії відтак могли пишатися тим, що володіють обома світовими коронами — як офіційною «за версією ФІДЕ», так і неофіційною за «класичною версією». Здавалося, що їхня гегемонія триватиме ще довго-довго.

Але вже 2000 року на обох шахових тронах відбулися зміни господарів. І якщо перемога Володимира Крамника над Гаррі Каспаровим залишила корону в Росії, то в ЧС ФІДЕ її здобув Ананд!

Це було сприйнято в РФ боляче. Тож і вирішили наступний ЧС ФІДЕ-2001 проводити в Москві, та ще й у Кремлі. Щоб отам як слід, на щонайвищому рівні, гучно відсвяткувати повернення офіційної світової корони в Росію.

Старт — і фініш!

Отже, 25 листопада 2001 року в державному Кремлівському Палаці відбулося колосальне урочисте відкриття ЧС, на якому, крім учасників, було понад тисячу почесних гостей. Виступали зірки естради на чолі з Миколою Басковим, Максимом Галкіним та іншими. Зачитали привітальну телеграму від президента Росії Путіна...

А наступного дня почалися нокаут-матчі ЧС. На старт вийшли 128 учасників — представники всіх континентів, у тому числі — чинний тоді чемпіон світу (як і нині) Вішванатан Ананд з Індії, а також суперзірки Росії, котрих очолював багаторазовий володар шахової корони Анатолій Карпов.

І відразу — сенсації. Перша й найвразливіша для господарів сталася вже в одному зі стартових матчів, де суперником Карпова був мало ще тоді (та й нині) відомий китаєць Жанг Пенсьян. «Основний час» — дві нічиї. А в наступному тай-брейку зі швидкої гри росіянин програв «з тріском» — 0:2, тож і вибув. Стали чекати відтак, що китаєць і надалі даруватиме подібні сюрпризи. Аж ніяк! Уже в наступному матчі йому завдав поразки інший росіянин Пігусов — 2:0. Втім той далі також тримався не дуже довго.

Але найгучнішою сенсацією став виступ лідерів збірної України, котра стала чемпіоном світу-2001.

Іванчукові довелося схрещувати зброю з іменитими суперниками. В 1/16 фіналу він узяв гору над тодішнім чемпіоном Європи Емілем Сутовським з Ізраїлю — 1,5:0,5. А в півфіналі його суперником став чинний чемпіон світу ФІДЕ Віші Ананд. Ото був двобій! В основному матчі — дві бойові нічиї. Додатковий «рапід» також почався з нічиєї. А в четвертій партії українець завдав чемпіону вирішального удару, тож і став фіналістом!

Серед суперників Пономарьова були переважно провідні російські гросмейстери. В 1/8 фіналу гостро проходив його поєдинок з одним з лідерів шахової Росії Олександром Морозевичем, чий рейтинг 2739 помітно переважав тодішній показник Руслана 2684. Пономарьов виграв першу партію матчу, проте програв другу. Тай-брейк почався з нічиєї. Та ось наступний поєдинок — і переміг українець!

У чвертьфіналі Пономарьов розпочав матч з іншим російським супергросмейстером Євгеном Бареєвим з двох нічиїх. А в тай-брейку здобув дві перемоги поспіль.

Наступним суперником Руслана став уже багаторазовий чемпіон Росії Петро Свідлер, єдиний її представник, хто пробився до півфіналу, остання надія «господарів поля». Але й тут українець переважив: дві нічиї, потім виграш і — вирішальна нічия на рівні перемоги.

Отже, десять років тому відбулося урочисте закриття цього «кремлівського етапу» ЧС-2001/2002. Його герої — Василь Іванчук і Руслан Пономарьов, лідери шахістів України.

Матч між ними за світову корону —в січні у тій же Москві (але вже чомусь не в Кремлі, а в готелі «Метрополь»). То вже буде інша розмова. А поки що відзначимо: того «Золотого року» українські шахісти яскраво прославили свою державу!

Юхим ЛАЗАРЄВ, майстер спорту